А вчора був досить напружений день- і насичений новими враженнями. Спочатку я трохи нервувалась- Алі почав виводити мене з себе, бо ніяк не хотів підніматись з ліжка- перехід біологічного годинника у нього стрілками циферблату невиспанного лиця і нерозбірливого буркотіння ще досі упирався у часову зону, яку він покинув майже два дні тому, перетнувши океан. Я не хотіла тягнути його за ноги чи обливати льодовою водою- це було б не по-дорослому, а як в літньому таборі. Отож, кілька разів наголосивши на тому, що було вже пізно, я забила і почала переглядати пости уже улюбленого мого словесного витівника на ЖЖ.
Але не зважаючи на пізне прокинення, ми встигли з'їздити до Нової Хути, подорож до якої видалась мені набагато швидшою чомусь ніж першого разу, коли я їхала туди сама. Я протягнула його таким чином крізь кілька вимірів польського універсу- його найнезастигліший, спраглий свіжої крові, вимір Галереї Краковської та фешенебельних готелів, через сіру та тубільно-яскраву зону забудовану різними мийнями, ремонтними шопами, супермаркетами та блоками метастаз квартир, що проникали своїми галуззям, яке безперервно розвивалось, у чисте та крихке піднебесся, аж до кінцевої зупинки, тобто виміру- комуністичної дійсності, світлої мрії про світле майбутнє, яка відцвітала червоними трояндами на центральній площі. Добре,що не чорними- траурними.
Зійшовши з трамваю ми зробили коло навколо площі Рон. Рейгана. Я розздивилась по сторонах, шукаючи ту кафешку із вивіскою усіх кольорів веселки,що вказувала на її відкритість та заохочення гомосексуальних меншин як відвідувачів, але її не було. Хоча Алея Руж стояла як і раніше, незмінна у своєму грандіозному розмасі архітектурного пейзажу.
До Музею на виставку Воєнних Прощань ми не потрапили, бо я забула, що то був понеділок, коли усі музеї без винятку були зачинені. Отож поїхали назад і далі закрокували ще незмученою ходою у напрямку Кажімєжа, де сіли на Новій Площі, закусивши смачно і свідомі безмежної гармонії життя славнозвісними запєканками, що в свою чергу закупили у віконці із меншою чергою, що могло вказувати на їх трохи нижчу якість у порівнянні з добутими із сусіднього віконця. Я замовила у одній із кав'ярень на площі, Cafe 7 (цікаво чи ця цифра мала якусь значущу роль у моїй складанці життя) чай персиково-щось там, заплатила із гаманця Алі його руками, прочитала цікаву річ на стіні внутрішнього інтер'єру: Людино, навчись танцювати, бо інакше ангели не знатимуть, що з тобою робити. Як просто і влучно. Навіть ангел так би зрозуміло мабуть свою думку не сформував мабуть. Винісши на світ Божий горня чаю, що загрозливо і тендітно, як довколишня дійсність, тремтіло на слизькому блюдечку буденності, я з полегшенням поставила його на похилу поверхню столика, щоб тільки зрозуміти- горня і звідси ризикувало дуже легко і успішно звалитись. Ми поїдали запіканки, кидаючи окремі кукурудзинки голубам, що спритно розвертали голівками на своїх гнучких шийках і виловлювали їх навіть із калабань. Їм ці кукурудзинки бенкету не могли забезпечити, але принаймні відповідаючи на нашу щедрість такими очевидними виразами вдячності, вони опікувались нашим непохитним самопочуттям альтруїстичних рис в характері та благодійності. Залишились ми безсумнівно дуже задоволені собою. Люди довкола фотографували голубів. Але тільки один хлопець привернув мою увагу, бо він справді фотографував- вбирав у себе образ, дозволяючи йому нуртувати крізь його кров, пробирати муршками по шкірі та вибухати сяйвом всеохоплюючого оспівування вічної краси. Те, що цей образ залишався замерзлим знимком у пам'яті його апарату- то був лише побічний вторинний ефект.
Я довго вибираючи купила на лотку ярмарку на Новій площі 3 старі знимки- із будівлею Суккєніц на основному тлі із кількома мініатюрними постатями у фраках та циліндрах, що застигли ув'язнені в часі на передньому фоні, фото красивого підлітка із бурхливою шевелюрою, що було поплямоване у лівому верхньому кутку, мабуть від клею, і знимок елегантної дівиці із лицем, що пашіло здоровою психікою та нездоровими думками, із ногами закладеними одна за одну. Частково за них заплатила я, частково-Алі- тож володіли ми ними обоє, але промовляти вони будуть тільки до мене...
Ми перейшли міст і прочимчикували площею Героїв Гетто, я запитала у чолов'яги, що просунувся крізь фіранки вікна на першому поверсі однієї із кам'яниць, як молода у фаті із тюлі, що напирала на алтар своїм випуклим животом, де саме знаходилась Фабрика Шіндлера і він дав мені добру відповідь- вона була недалеко- перейти через віадук і вже там. Вже у віадуці я перепитала якогось перехожого поважного пана про її місцезнаходження, бо не була впевнена у тому, що саме називалось терміном віадук.Він підтвердив правильність нашого руху дуже незвичайним тоном- майже строго, зібрано, без такого часто веселого та легкого гостинного заохочення у голосі. Будівля виявилась повністю пофарбованою і відремонтованою- не було і сліду її пошматованої війною оболонки. Ми зкуто та якось механічно зробили кілька фото під пам'ятним знаком про те, що діялось тут більше ніж пів століття тому, попросивши таких же роботоподібних туристів клацнути кілька разів.
У другій половині ми осіли на Головній площі, споглядаючи Маріацький костьол, Емпік, Суккєніци, голодних та побитих вже життям хлопчурів, що запрошували знуджених туристів до відвідування різних цікавих місцин, таких як концтаборів. Сидячи там, я побачила когось, кого вже й не надіялась побачити- Його. Із наплічником на спині, із своєю вічно лисуватою головою та розміреною, перевалькуватою ходою, він торував собі шлях крізь щільно запруджену людьми атмосферу, прагнучи перетнути її якомога безболісніше. Схиливши голову інстинктивно додолу, у миску із борщем, я відчула гірку провину- ніби за те, що повністю занурилась у буття протилежне тому, до якого ми обоє прагнули. Тому навіть споглянувши йому у вічі тепер я б не змогла стати побаченою ним і отримати розуміюючий чи засудливий погляд у відповідь- ми були на різних пульсуючих схилах життєвої круговерті. Він поблукав ще кілька разів цим здавалось безкінечним і безвихідним сьомим колом Головної площі і зник десь за горизонтом Емпіку.
Перепочивши та посмакувавши обідом ми придбали три біло-зеленкуваті троянди і зайшли по дорозі на виставку Романа Поланського. Я ще раз мала нагоду помилуватись мелодійною, ніби виліпленою із неземних елементів, красою Едріана Броді і вслухатись у музику, що долинала ізсередини мого спраглого глибоких пережиттів серця.
Ввечері ми нікуди не пішли, я трохи почитала поезію Маяковського і Ахматової і то було все.
